четвер, 21 червня 2012 р.

Як зайчик Трусь Петриком став або ще одна казка про зайчика

Не знаю чи є ця казка-повість у вигляді дитячої книжки, але вона розрахована на такий вік, що дитина цілком може читати її з комп'ютеру.

© Тарас В'єнц, 05-12-2008


У зеленому лісі під гіллям великої лапатої ялини жила собі заяча сім’я. Тато-заєць звався Ілько і був завжди дуже заклопотаний. Та й не дивно – стільки всього треба було встигнути. І хатку заячу підлатати, і городи доглянути, і харчів роздобути. Мама – зайчиха Ільчиха – теж без роботи не сиділа. Вдома прибрати, їсти наварити, а найперше - діточок доглянути. 
А їх аж трійко: Пилипко, Михась і Петрусь. На вигляд зайченята ну геть однаковісінькі: сіренькі, пухнасті, з куцим хвостиком і довгими м’якими вушками з чорним краєчком. І як їх лише батьки відрізняють? 
Але мама Ільчиха добре знає своїх бешкетників. Ще, бувало. в колисочці їх гойдає, колискових виспівує  та й сама задрімає ненароком. А за хвилю вже будиться: то Пилипко-шибеник з  колиски вибереться і давай по хаті стрибати. Так його і назвали: Пилип-стриб.

А взяти Михася – то зовсім інша дитина. Слухняний і розумний, помічничок мамин. Вушка завжди нашорошені, наслухають, що і де відбувається. Гілочка за сто стрибків від хатки трісне, а Михась вже шепоче: «Татко йде...» За такий гострий слух отримав Михась прізвисько Вухась. А от Петруся – третє зайченятко –Петрусем взагалі ніхто не називав. Навіть мама з татом звикли: лише Трусь та Трусь. Та і як інакше назвати такого боягуза? Боявся Трусь усього на світі. Вчує, як на узліссі ворона каркне – тремтить. Жук біля вікна забринить – Трусь стриб і вже у мами під спідницею... І хоч слух мав гостріший, аніж в Михася, а бігати умів швидше від Пилипка, та ніхто про це і не знав. Цілісінькими днями Михась з Пилипком надворі бавляться, часом і далеченько від хатки відіб’ються. А Трусь далі двох молодих ялинок, що біля порогу ростуть,  не відходить. Вигріб собі між ними ямку в пісочку, ляже, вушками накриється – лише куций хвостик тремтить дрібно. Біда та й годі.

Ілько з Ільчихою спершу і не зважали дуже на отаку Трусеву поведінку: з ким не буває. «Підросте трішки, - думають собі, - посміливішає». Але де там: час біжить, а Трусь щораз більшим боягузом стає.


Перед сном мама Ільчиха завжди дітям казочки розповідала. І про відважного лицаря-зайця Окрайця. І про Кролика-Голика та чарівний бурячок. І про трьох братів-кротів  з підземного царства. І про зайченятка Страшка, що свій страх переміг. І про джерело Хоробрості, що з нього лише водички поп’єш -  і відразу хоробрим героєм станеш. А в казочках, звісно, і про вовка примовка, і про лисицю-хитрицю. Михась з Пилипком слухають і ще просять. А Трусь накриється ковдрою з головою і дриголить, як лист осиковий. Сказано – боягуз!


Бачить тоді мама Ільчиха, що не буде з сина діла та й каже татові Ількові: «Збирайся, чоловіче, до дідуся Сашка в гості. Провідаєш старого, пиріжків з морквою віднесеш та й попитаєш заодно: чи не міг би він нашого Труся до джерела Хоробрості відвести».


Як вчув то Трусь, то й геть налякався. «Не піду я нікуди, - плаче. – Хіба джерело Хоробрості насправді буває? То все вигадки казкові. Не піду!» Так розхвилювався, бідолаха, що цілісіньку ніч йому зубаті страховиська снилися.


А наступного дня увечері тато Ілько повернувся і не сам, а з дідусем Сашком. Дідусь – великий сірий заєць з пишними білими вусами – привітався з внуками, роздав гостинці та й питає:

- А що, малечо, хто зі мною до джерела Хоробрості піде?
- Я! І  я піду!- - Михась з Пилипком навперебій руки тягнуть.
- А ти, Петрусю?

А той тільки оченятами сумними блим-блим. І мовчить.

-Трусь-трусь – боягуз! – хором затягнули братики.
- Ану цить, бешкетники! – насварив їх дідусь. – Не вас питаю! А ти, Петрусю, подумай гарненько: чи хочеш хоробрим бути, чи цілісіньке життя власної тіні боятися будеш. Завтра ранесенько і вирушимо. А зараз вкладайтесь спатки – треба сили набратися перед дорогою.

2

Зранку, як тільки розвиднілось добре, вийшов дідусь Сашко надвір, повмивався водичкою дощовою, що в лопухах назбиралася та й чекає, поки внуки встануть. Час від часу до віконечка зазирне знадвору – сплять зайченята. «Цікаво, - міркує собі, - а що ж наш Трусь надумав. Чи піде з нами, чи побоїться у таку небезпечну подорож пускатися?» Ще не встиг гадку додумати, як двері «рип» і на порозі, хто б ви думали? правильно, Трусь з’явився. Заспані очка лапкою потер, озирнувся лякливо на всі боки та й каже: «Ой, дідусю, ви ще тут? А я так боявся...що просплю...»

Зрадів дідусь Сашко, але виду не подає. «Ану,  вмивайся, внучку, – каже – та братів-сплюхів буди. Пора вже вирушати – шлях неблизький».


За якусь часину всі зібрались. Мама Ільчиха розхвилювалася не на жарт. Вузлик з пиріжками дітям до рук тулить, цілує малих, а сама ледь не плаче. Тато Ілько і собі сльозу пустив, але схаменувся – не личить чоловікові плакати. Лапки синам потиснув, з дідусем обнялися. Побажали мандрівникам щасливої дороги. Рушили.


Як тільки хатка їхня за деревами сховалася – зібрав дідусь Сашко внуків довкола себе та й каже:

- Слухайте мене, зайченята, та не просто слухайте, а чуйте. Подорож наша довга і небезпечна. Ми, зайці - народ слабенький і нас чи не кожен звір в лісі з’їсти хоче. То ж як не будете в дорозі слухняні і уважні – пропадете. Ось вам мої три правила. Перше: як писну отак – тут дідусь і справді писнув – падаєте в найближчу ямку, вушками накриваєтесь і лежите тихесенько, хоч би що там довкола вас не робилось. Друге: як пискну ось так – дідусь пискнув вдруге, але зовсім інакше – тоді давайте ногам волю. Зривайтеся з місця і біжіть, скільки є сили. І третє, найголовніше: мандруємо ми компанією і мусимо всі четверо триматися разом. Від гурту не відбиватись, бо вуха накручу. Ясно?

А малі зайченята, і без того налякані, тільки голівками кивають. Ще б не ясно. Це вам не якась прогулянка. Це справжня доросла мандрівка!


Пішли вони далі стежками заячими. По дорозі став дідусь Сашко їх випробовувати. Пискне раз – попадали зайченята в траву, до землі притислись – і не видно. Писне по-іншому: як зірвуться всі троє, як дременуть – дідусь Сашко ледве наздожене. Сам захеканий, але задоволений: добрих учнів має, з пів слова розуміють.


Як настав вечір, знайшли вони затишне місце під кущем глоду, повечеряли маминими пиріжками, вклались докупки та й поснули. Тільки дідусь Сашко ліг збоку вартувати та й ... теж заснув. Але так, як лише старі зайці уміють: спить, але все довкола чує...


3

Ніч минула спокійно, а зранку бадьорі зайченята повмивались, поснідали заячою капустою, яку знайшли тут же під грабом та й пострибали далі. Невдовзі опинилися на узліссі. Дідусь Сашко уверх зиркнув – і спохмурнів раптом. Завернув малих, що вже хотіли на зелений моріжок вибігти та й каже:

- Ось,  маємо першу справжню пригоду. Ген там, угорі, у небі, яструб ширяє. Це птах такий хижий, молодший брат орла. Дзьоб має великий і гачкуватий, кігті – гострі і закручені, а малих зайченят понад усе любить їсти. У ліс він не залетить, а на відкритій місцині – стережися. Треба нам щось вигадати, щоб на другий бік лісу, до Крутого Яру потрапити.


Затряслися жижки від дідусевої мови у Труся. Навіть Пилип-стриб притих. А Михась помовчав хвилинку, а тоді питає:

- Дідусю, а для чого нам з лісу виходити? Хіба до джерела Хоробрості немає стежки, яка би тільки лісом вела?
- Є така стежка, - дідусь відповідає. – Але дорога нею втричі довша від цієї. А, крім того, недобрі люди на тій стежині силець наставили. Як втрапиш у таке сильце – вважай, що пропав. Краще вже з яструбом позмагатись. Можна було б , звісно, дочекатись ночі і тоді щастя спробувати. Але вночі  замість яструба інші хижаки з’являться. І сови, і лисиці... Так що сидіть тут тихо, а я піду, приглянусь.

Пострибав дідусь Сашко на самісінький край узлісся. За кілька хвилин вертає, вже веселіший.

- Ось що робимо, хлопці. Місце, де мусимо перебігати, десь у сто стрибків зашироке. Як бігтимемо навпростець – не встигнемо. Але трішки збоку кущ тернини росте. Поки той дзьобатий приглянеться – ми вже там будемо. Дострибали – шусть до куща і сидіть там тихо. Яструб всередину не добереться –колючок побоїться. А як злетить знову – побіжимо далі. Зрозуміло?

Покивали зайченята головами. Дідусь вичекав момент, коли яструб трохи набік відлетів, подав команду. Всі четверо разом рвонули до куща. Хижий птах кинувся було вниз, але бачить, що не встигне – сховаються зайці в кущі – та й знову став кола виписувати. Але що це? Михась з Трусем під колючі гілочки сховалися, дідусь Сашко біля них спинився, а Пилипко і не думав зупинятися. Вирішив за один раз поле перебігти. А яструб, побачивши малого, знову вниз шугнув. Ось-ось вхопить. Вдалося Пилипкові один раз з кігтів вивернутись, і назад повернути. Та яструб не відстає. Вихором зірвався дідусь Сашко  назустріч внуку. Порівнявся з ним якраз, коли яструб вже вдруге кігті вперед виставив. Впав старий заєць на спину – і міцними задніми ногами птаха як хвицне! Не сподівася яструб такого прийому. Відлетів від удару на кілька стрибків заячих, пір’їни з хвоста гублячи по дорозі, крильми затріпотів. А тим часом дідусь Сашко з Пилипком вже в тернину сховались.


Побачив яструб. що не вдасться зайчатком поласувати – полетів геть, до гнізда. Перебігли наші мандрівники від куща до найближчих ялинок і аж тоді дух перевели. Ох і дав дідусь Сашко прочухана Пилипкові! «Вертайся, - каже,  - назад, бо через твої вибрики ми ледь не пропали». А Пилипко давай проситися: «Пробачте мене, дідусю. Я думав, що встигну... Не буду більше такого робити, тільки не проганяйте». Трусь з Михасем теж стали за Пилипка просити. Погодився дідусь. «Дивіться мені, - каже. – Ще один такий коник – і всі разом повернемся».


4

Пішли далі. Того дня багато не пройшли, бо від пережитої пригоди  в зайченят ніжки тряслися. Зате по дорозі дідусь Сашко багато цікавинок їм показував. Раз по раз спинялись вони то біля якогось грибочка, то біля кущика з ягідками. Часом дідусь викопував смачні корінчики і пригощав малят. Бо ж мамині пиріжки ще вчора закінчились. А ще вчив дідусь зайченят ліс слухати. Стільки ж бо в ньому звуків усяких. І кожен щось означає. Сядуть собі під дубом старим і наслухають: як пташки різні виспівують, як верховіття дерев шумить, як вітер у розколотій сосні пісеньку співає. Ось дятел застукотів. А ось це – сорока стрекоче, певно, бачить когось чужого. Кожен зі звуків щось означає: цей – все спокійно, цей – увага, а ось такий – небезпека! Але ні, вчулось... Це лише їжачок листям шурхотить. На колючій спинці дві грушки-гнилички несе і одне яблучко. Порівнявся з мандрівниками, привітався :«Доброго здоров’ячка!». «І Вам дай Боже здоров’ячка!» - відказав їжачкові дідусь Сашко. «Ось, внуків до джерела Хоробрості веду». «Щасливої дороги!» – побажав їжачок і почимчикував далі у своїх їжачих справах.

Пострибали і зайчики. А довкола ліс все густіший стає. І страшніший. Дерева величезні і чорні стоять. Травичка зовсім зникла, натомість листя під ногами більше стало. Де-не-де біля стежки кісточки біліють з купками пір’я поруч. Гай-гай, це лисиччина робота. Повіяло вітерцем зимним. Значить, Крутий Яр близько.


Став Трусь відставати від гурту. Помітив це дідусь, зібрав дітлахів довкола себе та й научає:

- Підходимо ми, дітки, до Яру Крутого. Всі ви, певне, знаєте, що тут лисиці хазяйнують. А ми мусимо той Яр перейти, бо джерело Хоробрості на тому боці. Що робити будемо?
- А чого нам лисиці боятися? – Пилипко питається. – Он, яструб не зміг з нами справитись, то й лисиці не дамося.
- Е, Пилипку-стрибку, видно, нічому тебе остання пригода не навчила. Не заяча це справа з лисицями воювати.
- Давайте, вертаємся назад, - каже Трусь. – Тут холодно і страшно.
- І це не діло, – дідусь сміється. – Що б про нас не казали, але зайці не боягузи... окрім деяких. Лисички вдень сплять, а увечері на полювання виходять. Зараз вже вечоріє – тому йдемо спати. А вранці, як руді розбійниці спати повкладаються, будемо на другий бік перебиратись.

5

Так і зробили. Трусь думав, що не засне зі страху. Але так за день находився, що лише очка склепив – і миттю задрімав. Ніч минула спокійно. Зранку дідусь ще раз наказав зайченятам, як мають себе поводити. Пострибали. Спочатку довго спускалися крутим схилом. Потім перейшли струмок на дні яру по поваленому стовбуру. «Дивіться, - дідусь показує, - он там, на іншому схилі яру дірки в землі чорніють, бачите? То нори лисячі! Он там їх скільки. Мерщій вибираємось звідси».

Почимчикували вони наверх. Невдовзі і світліше зробилося – крізь верхівки дерев небо проглянуло. Зайченятам на душі відлягло. Але що це? далеко позаду наче гавкнув хтось. «Ов-ва, - каже дідусь Сашко, - винюхала нас лиска. Добре, що одна. Ану, малеча, робіть, як я!»


Помчав дідусь Сашко вперед. Але не просто біжить, але набік стрибає, перекручується, петлі робить. Це щоб лисиця, яка за ними по сліду біжить, не знала, куди ж вони втікають. Зайченята і собі давай за дідусем кола виписувати. А ліс все рідшає і рідшає. Невдовзі втікачі на узліссі опинилися. Тим часом тявкання лисяче вже ближче. Бачить дідусь Сашко, що не втечуть. Зашептав щось  малим, лапкою наліво-направо махнув і разом з Трусем на горбок найближчий подався. А Пилипко з Михасем, добряче перед тим попетлявши, сховалися у рівчаку під вербою.


Сидять, наслуховують. За кілька хвилин вибігла на узлісся їхня переслідувачка. Біжить, слід винюхує, про свіжу зайчатину мріє. Та розійшлися раптом сліди в різні боки. Спинилася лиска, голову підвела – приглядається. Невже ці зайці одурити її хочуть? Її, лиску, на цілий ліс найхитрішу. Е, ні, вухаті, начувайтесь! А чий то хвостик он там з рівчака виглядає?


Кинулась лисиця до Михася з Пилипком, наче блискавка. А малі чекати не стали – зірвались з місця  і наверх, на горбок, куди дідусь з Трусем сховалися. Їм під гірку добре біжиться – у зайців задні ноги довші, аніж передні. А лисці не дуже. Але старається руда з усіх сил. Як тільки до них наблизиться, ті стриб – розбіжаться вліво-вправо. Лисиця то до одного, то до другого – ніяк не вхопить... А ось вже і вершечок горбка. Михась з Пилипком до найближчого кущика шаснули і поховались. Лиска - за ними! Аж тут з іншого боку Трусь з дідусем вистрибують і собі врозтіч. Трусь наліво з горбка покотився, а дідусь відбіг вправо і сів. Спантеличена лиска спершу за малим кинулась, але що за наїдок з того дробу? А тут он великий зайчисько сидить – чи не поранений? Давай вона за дорослим зайцем гнатись. А той, дарма що старий – он який спритний: Відірветься від рудої на десяток стрибків, свічку у повітрі зробить, сяде і наче дражниться: «Ану, спіймай!» Втомилася врешті лисиця від такого змагання. «Правду кажуть люди: за двома зайцями поженешся – жодного не піймаєш!» - подумала собі та й завернула до лісу.


Дідусь Сашко прослідкував за лисицею, переконався, що та справді пішла геть, і подався внуків визбирувати. Михася і Пилипка довго шукати не довелось. Сидять собі на тому ж горбку і аж підстрибують на радощах. Але де ж подівся Трусь? Пішли вони на пошуки. Спершу мовчки шукали по усіх рівчаках та корчиках, тоді – давай гукати: «Тру-сю! Тру-у-сю-ю!!!» Не відгукується ніхто. Чи не  з’їла малого лиска або який інший хижак? Хто-зна...


Аж бачить дідусь Сашко – кущик осичини неподалік трясеться. Для осики це не дивина – листочки на ній завжди тремтять, навіть коли вітру немає. Але тут не листочки – цілий стовбурець дрижить. Підкрався дідусь ближче – осьдечки наш герой! Вигріб собі ямку під деревцем, листям вкрився – з першого погляду і не зауважиш. Хіба куций хвостик зверху тремтить.


Кинулись братики до Труся  - радіють, обнімають, з перемогою над лискою поздоровляють. А той і собі нарешті посміхнувся, та, знай, все одно дрижить. Нелегко даються такі перемоги!


6

Як радощі трохи вляглися, питається Михась дідуся Сашка:
- Дідусю, а чи довго нам ще мандрувати? Ти казав, що джерело Хоробрості на другому боці Крутого Яру, а ми його вже й перейшли наче...
- Так-то воно так, - дідусь відказує, - та не зовсім. Джерело Хоробрості б’є з-під каменя, що біля Вовчої Скелі, а до неї ще з півдня ходу.
- Д-д-дідусю, - Трусь аж затинатися став зі страху, - а чому та скеля Вовчою зветься? Невже...
- Так, малята, тому так і зветься, бо неподалік вовки свої лігва мають. Та й джерело, до якого мандруємо, інші звірі насправді теж Вовчим джерелом називають. Це лише заячий народ його джерелом Хоробрості назвав.
- Я далі не піду, -скиглить Трусь.
- Я теж боюсь – запищав Пилипко.
- Ану, малеча, вище голову, - підбадьорює їх дідусь. - Хто яструба переміг?
- Ми... – несміливо писнув Михась.
- А лисицю хто здурив?
- Ми... – це вже Трусь з Пилипком відгукнулись.
- Отож-бо! Вовків боятись – у лісі не жити! – підсумував дідусь. – Годі балачок – до вечора мусимо до Заячого табору дістатись, бо інакше буде нам непереливки.

Цілісінький день мчали зайченята з дідусем. На кілька хвилин спиняться, травички поскубають, водичкою зап’ють -  і знову в дорогу. Як почало вечоріти – вибігли вони на берег річки. Крутий берег, кам’янистий, соснами і ялинками зарослий. А неподалік – скала височіє. Вовча Скеля. Дідусь Сашко спинився, малюкам на скелю лапкою показав та й каже:

- Ось ми і на місці.
- А де ж табір наш? – Михась питає.
- А Табір Заячий – он на тому острівці посеред річки. Давайте за мною, але обережно.

Спустилися вони крутою стежечкою до води,  а далі, з каменя на камінь перестрибуючи, стали до острова добиратись. Але камінчики невдовзі закінчились, а до острова ще ген-ген... плисти треба. Запищали зайченята: «А ми ж плавати не вміємо!»  «Вмієте, хлопці, - дідусь Сашко каже,  - просто ще не знаєте. Усі зайченята з народження плавати вміють». Виштовхав їх на течію, сам шубовснув – пливуть, наче все життя лише тим і займалися.


Виборсалися врешті на сухе. Водичку з шубок обтрусили. Дідусь Сашко роздивився уважно кущики найближчі і раптом голосно привітався:

- Доброго вечора, земляки!
- Доброго вечора і вам, земляче! – залунало раптом з усіх сторін. Де не візьмись, на березі раптом з’явилися зайці. І не один-два, а добрий десяток. Поміж дорослих – і малі зайченята.
- Гей-гей, кого я бачу! – загукав старий сивий заяєць. – Та це ж сам пан Сашко до нас завітав! Ласкаво просимо до нашого гурту!

Перебрались вони разом крізь прибережні корчі. Дивляться – горить ватра, над нею казан кипить з кулешею. А довкола – ціла заяча громада. Одні дрівець до багаття підкидають, інші  салат готують, ще хтось куліш куштує – чи готовий. Решта боки біля вогню вигрівають, бо ж холодно - нічка вже...


Дивуються зайченята – звідки ж то на цьому невеличкому острівці стільки зайців назбиралося. Як повечеряли вони, став дідусь Сашко малим пояснювати. Виявляється, ще з давніх часів зайці водять зайченят до джерела Хоробрості водичку пити. Багато з них гинуло по дорозі, але найбільше – біля самої Вовчої Скелі від зубів вовчих. Де ж тут, на березі кам’яному, від сіроманця сховаєшся? І так тривало, аж доки славетний лицар заєць Окраєць цей острівець не відшукав. Вовки на нього не потикаються – не люблять вони купелі холодної. Ото з того часу і влаштували собі зайчики табір на острові для ночівлі перед тим, як до джерела Хоробрості податися.


Слухають зайченята – і аж не віриться їм, що все це з ними насправді відбувається. І все їм цікаво. Питається Михась в дідуся:

- Дідусю, а ви самі коли сюди вперше потрапили?
- О, малята, давненько ж це було. Ще і ваші батьки тоді не народились, а мені тоді стільки деньків було, як вам ото зараз. Багато я тоді пригод пережив, а скільки страху витерпів...
- Ви боялися? – не повірив Трусь.- Хіба таке колись було?
- Аякже, - притакнув дідусь. – Більше вам скажу: тоді...

Але не вдалося дідусеві думку доказати. Десь з берега долинув звук страхітливий, від якого у всіх зайців душа в п’яти повтікала. «У-у-у-ууу!» - завивав хтось грубим голосом. «Ууу-у-у-у!» - тягнув хтось ще грубшим. І хоч далеко лунали ті голоси, і хоч річка надійно захищала від берега Заячий Табір – зникли геть веселощі заячі. Ніхто з малих навіть не випитував у старших, хто ж то так завиває. Зрозуміло ж – вовки!


Згасили зайці ватру, щоб увагу  вовчу зайвий раз не привертати, та спати полягали. Але не до всіх сон прийшов. Трусь наш добру годину дослухався до виття вовчого. І вже геть зморений нарешті заснув, притулившись до теплого дідусевого боку.


7

- Вставайте, сплюхи, - будив їх зранку дідусь. – Сонце давно встало, вовки сплять. Половина наших земляків вже водички напились, а ви все не надрімаєтесь.
Повставали зайченята, водичкою річковою повмивались. А дідусь Сашко знову підганяє:
- Мерщій, пливемо під самісіньку Скелю Вовчу, он до тієї каменюки. Там пристаємо до берега – і за мною.

Перепливли зайченята річку, вибрались на берег і мерщій за дідусем. А дідусь – наче справжній верхолаз – все вище і вище вибирається. За гілки чіпляється, з камінчика на камінчик перестрибує. Вони і собі наверх гайнули. Назустріч їм кілька знайомих зайченят скотилось, котрих вони вчора біля ватри бачили. Веселі такі... А наші – змучені, захекані. Та й страшно стає – і високо, і вовки поруч. Але соромно перед дідусем страх показувати – лізуть.


А дідусь вже на плескатому камені сидить – внуків дожидає.

- Ну що, готові? – запитує. – Ось вам джерело Хоробрості – пригощайтесь!

Дивляться зайченята – і справді джерело. Зі скелі водичка дзюркоче і в невеличкому заглибленні назбирується. Та такого дивовижного кольору – як небо! Взялись вони смакувати. Хлебчуть, аж за вухами лящить. Усі, крім Труся.

- А ти чого чекаєш? – дідусь питає.
- Я боюсь ... хоробрим ставати... – каже Трусь.

Посміхнувся дідусь, лапками водички зачерпнув, підніс Трусеві: «Пригощайся».

Малий сьорбнув раз, тоді ще і ще. А далі і сам до джерела припав. «Ох, і смачнюща!» - каже.
- Так, Петрику, - дідусь відповідає. – вода з джерела Хоробрості найсмачніша з усіх, які я коли-небудь куштував. Ще від того часу, як Страшком звався.

А Михась з Пилипком стоять і не знають, з чого більше дивуватися мають. Чи з того, що дідусь Труся Петриком назвав? Чи з того, що, виявляється, їхній дідусь Сашко і є отим зайченятком Страшком з маминої казочки!


8

Напилися зайченята водички хороброї досхочу, ротики обтерли та й назад подались. І чомусь дорога додому їм удвічі коротшою видалась. Напевне, тому, що хоробрішими стали.
Зустрічали їх радісні тато Ілько і мама Ільчиха. Після обіймів і цілунків ведуть малих сміливців до хатки, а там – гостина ціла: морква і капуста, приправи до ґусту, щавель і чебрець – ось і казочці кінець.
***

Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...