середу, 8 лютого 2012 р.

Всеволод Нестайко про все на світі


















Є такий дитячий український письменник, взявши книжку якого ні за що не повернеш на місце, не дочитавши до кінця. 

Це - Всеволод Нестайко. Колько Колючка, тореадори з Васюківки, країна Сонячних зайчиків - плоди його фантазії. 

Він цікавий, він талановитий, він дитячий і справжній. Його мова живий, і це не залежить від того, чи пише він українською або російською. 
А ще він один з небагатьох українських письменників мого дитинства, які як і раніше пишуть для дітей. І нові його книжки для дітей такі ж цікаві, смішні та веселі. Нові пригоди в книжках цілком сучасні і з сучасними атрибутами - комп'ютерами, мобільними, покупками і інтернетом, і вони знову цікаві дітям.


Залишимо його біографію Вікіпедії :), відкладемо до наступного разу і список його дивовижних книжок для дітей. Зараз нам набагато цікавіше що він говорить про себе сам. Ось тільки говорить він і російською і українською. Тут все переведено українською мовою. 
Про своє дитинствовсеволод нестайко автобіографія
"У дитинстві я був руденький, худенький і маленький — чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Васі, такого ж, як і я, шпінгалета, я прив’язував до однієї ноги важку праску, до другої — цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить.
Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмарним і щасливим."

Про дружбу

"Взагалі, я вважаю, що дитяча дружба - це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя ..."

Про віру
Я вірю в добро ... Вірю в людську гідність ... Вірю в те, що все-таки в душі кожного існує Господь Бог, і в кожного він свій ...Вірю в єдиного Господа ... І він не стільки на іконах і в церквах, скільки в душах людських. Розумієте, у кожного, якщо вінчесний, порядний, добрий і чуйний, то у кожного, так би мовити, свій Господь ..
Про школу
"я не хотів іти до першого класу. Тому що читати й писати вже вмів і тому, що був дуже непосидючий. «Горе мені з вами і з вашою школою! — ридав я. — Не висиджу я цілих сорок п’ять хвилин!» «Сонечко моє! — вмовляла мене моя улюблена тітонька Зіна, яка одводила мене до школи. — Не хвилюйся! Я домовлюсь з учителькою, і вона дозволить тобі вставати і ходити між партами». Тільки за такої умови я й пішов. І справді тітонька Зіна поговорила з вчителькою Ліною Митрофанівною і та погодилася. І от сиджу я на уроці поряд з дівчинкою Майєю Малюченко. І хвилин через десять кажу: «Зараз я встану і піду гуляти!» «Ой! Що ти?! Не можна!» — схопилася за щоки Майя. «То вам, — кажу, — не можна, а мені можна!» Встаю я й чимчикую між партами. Весь клас з подивом дивиться на мене. А Ліна Митрофанівна продовжує урок, наче й не помічає. Іду я, задерши носа, зверхньо позираю на однокласників: «От ви сидите, пігмеї, а я собі гуляю!» І не бачив я, як один з хлопчиків висунув з-за парти ногу, перечепився я об ту ногу і гепнувся на підлогу, дзвінко ляпнувши долонями. Став навкарачки і рота роззявив. Клас аж вибухнув від реготу. Навіть Ліна Митрофанівна не втрималась від усмішки. Відтоді я ніколи не протиставляв себе колективу..."
Про потаємні мрії
"На превеликий жаль, мої дитячі мрії не здійснилися. Бо у дитинстві я мріяв, і не один рік, стати капітаном далекого плавання. Начитався книжок Миколи Трублаїні, таких як «Лахтак» і «Шхуна «Колумб», Джека Лондона, Жюля Верна, Бориса Житкова та інших про море і моряків, і думав: коли виросту, стоятиму на капітанському містку, підставляючи свою руду голову під солоний морський бриз. Мріяли ми разом із моїм сусідою і ровесником Вітасиком Дяченком. І він таки став капітаном, а я, як бачите, ні. Бо виявилося, що я дальтонік, не розрізняю червоного і зеленого кольорів. А існує світлова морська сигналізація, і якщо капітан у тумані чи вночі сплутає червоний і зелений сигнал, може бути катастрофа."
Про те що хвилює найбільше
"Мене найбільше хвилює, що наш складний час переходу до капіталізму одібрав, вкрав у наших дітей мрії. Тепер майже ніхто з дітей не мріє стати капітаном далекого плавання, льотчиком, навіть космонавтом... Усі мріють про гроші — стати багатим, «крутим», як тепер кажуть. З одного боку, це наче й непогано, якщо мріється досягти життєвого успіху не кримінальним шляхом. Але дуже це не по-дитячому, дуже прагматично. І ще хвилює мене ставлення до української дитячої літератури, до видання українських дитячих книжок. Невже не розуміють наші владні структури, що незалежність України, як не дивно, залежить від української дитячої літератури. Якщо діти не читатимуть книжок українською мовою — вони не знатимуть рідної мови, не стануть українцями, і їм та незалежність буде до ґудзика. На уроках у школі добре вивчити мову неможливо. Одна справа вивчити те, що задано, а зовсім інша читати iз захопленням книжку, яка подобається. Я про це не раз говорив і писав."
Про те, як став дитячим письменником
"А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство — догратися, досміятися, добешкетувати... Вихід був один — стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше. "

кузнеці счастьяПро те, як з'являються окремі герої (Ковалі щастя - персонажі Новорічного Детектива, вони кують нам щасливі хвилини, аДід Мороз роздає їх разом з Новорічними Подарунками)
Пам'ятаю, як в Будинку вчителя, куди привела мене мама, вперше в житті побачив новорічне свято. У Радянському Союзіноворічних ялинок довго не було. Лише в 1936 році їх дозволив проводити Павло Постишев. Я був просто зачарованийДідом Морозом. Поклавши на стілець подарунок, пішов з ним водити хоровод навколо ялинки. А повернувся - подарункавже не було. Напевно, хтось поцупив ... Як я плакав ... Адже це був перший у моєму житті новорічний подарунок! Мама, щоб якось утішити, повела мене до магазину на Хрещатику і купила «гаспарон» - дивно смачну велику шоколадну вафлю. Вночімені приснився сон: Дід Мороз спочатку вручив мені подарунок, а потім підвів до величезних годинах і, відкривши дверцята,показав ковалів щастя. Вони своїми молоточками кували на золотому ковадлі години щастя ... В той час дуже популярною була пісня: «Ми ковалі, і дух наш молодий, виковуємо ми счастия ключі». Може, звідси в моїй фантазії і виник образ ковалів.У зрілому віці, пригадавши сон, я написав казку «Ковалі щастя».
І ще декілька слів Всеволода Нестайко дітям:
"вам, дорогі мої читачі, хочу сказати — не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні. І якщо Ява й Павлуша допоможуть вам на якісь хвилини гостріше відчути радість веселого, щедрого на пригоди й витівки дитинства, я буду щасливий."

Пост написаний завдяки різним інетрвью Всеволода Нестайка, посилання на оригінали додаються.





Немає коментарів:

Дописати коментар

Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...